Вайолет Арчер – композиторка, педагогиня, піаністка. Ця жінка зробила величезний внесок у розвиток канадської музики. Написані нею композиції змушують серце битися швидше і повертають бажання жити. Широке визнання Вайолет отримала за своє володіння як традиційними, так і сучасними техніками, а також за неперевершену і різноманітну творчість, пише iedmonton.net.
Дитячі та юнацькі роки, перші кроки в музиці
Вайолет з’явилася на світ 24 квітня 1913 року в Монреалі. Коли дівчинці виповнилося 14 місяців від народження, мати переїхала з нею до Італії. Саме в цій країні Арчер отримала свій перший музичний досвід, який зміцнила в Канаді завдяки батькам, які обожнювали оперу. У 10-річному віці дівчинка почала активно займатися грою на фортепіано, а в 1930 році закінчила Монреальську середню школу для дівчаток.
У 17 років Вайолет почала працювати концертмейстеркою, одночасно навчаючись в McGill Conservatory, де вивчала фортепіано в класі Дороті Шервуд і орган. Незабаром Арчер освоювала композицію за стипендією. У 1934 році вона здобула ступінь ліценціати з фортепіано в McGill Conservatory, а в 1936 році – ступінь бакалавра музики й в 1938 році – диплом асоційованої членкині Королівського канадського коледжу органістів.
Арчер була перкусіоністкою в Монреальському жіночому симфонічному оркестрі, також вона працювала акомпаніаторкою і викладачкою фортепіано в теорії музики. Певний час вона була заступницею органіста в різних церквах Монреаля. Як композиторка Вайолет дебютувала з твором «Scherzo Sinfonico», який виконав Монреальський оркестр під керуванням Дугласа Кларка в 1940 році.
У 1941 році Адріан Боулт почав транслювати по BBC її композицію «Britannia — A Joyful Overture» для збройних сил в Європі. Першим опублікованим твором Вайолет був «Habitant Sketches».
У 1942 році Арчер поїхала до Нью-Йорка, щоб займатися з угорським композитором Белою Бартоком, який познайомив її з народними мелодіями й технікою варіацій, а також прищепив інтерес до народної музики. Він також надихнув Вайолет на вивчення різних типів ладів і ритмів. З 1944 року по 1947 рік жінка викладала в McGill Conservatory і паралельно вивчала композицію в Yale University. Таким чином, Арчер навчилася грати твори на відповідних інструментах і працювати з виконавцями.
У 1948 році жінка здобула ступінь бакалавра музики, а через рік – магістра. У 1949 році їй вручили меморіальну премію Вудса Чендлера за хорово-оркестрову роботу «The Bell», прем’єра якої відбулася в 1953 році. Її «Fanfare and Passacaglia» вперше була виконана на Міжнародному студентському симпозіумі з музики в Бостоні в 1949 році.
Викладацька кар’єра
З 1950 року по 1953 рік Арчер працювала композиторкою-резиденткою в Північному Техаському державному коледжі, де також вивчала музикознавство в Отто Кінкелдея. У 1952 році вона почала викладати в Корнелльському університеті. Незабаром жінка стала професоркою композиції в Університеті Оклахоми, тут вона також вела радіо- і телепрограми, присвячені музиці XX століття.
У 1961 році після повернення до Канади Арчер вступила до докторантури Університету Торонто, але перервала навчання, щоб доглядати за хворою матір’ю. У 1962 році вона вступила на музичний факультет Університету Альберти, де її призначили завідувачкою кафедри теорії музики та композиції. Важливо відзначити, що тут вона працювала до виходу на пенсію. Вона також читала лекції в Університеті Аляски в 1992 році й була призначена ад’юнкт-професоркою Карлтонського університету. Крім своїх академічних обов’язків Арчер була організаторкою Канадського тижня музики в Едмонтоні та членкинею журі різних конкурсів композиторів. У 1975 році Арчер обрали до складу консульської ради з відзначення жінок у мистецтві в Едмонтоні.
Великі досягнення
Бувши методичною композиторкою, Арчер працювала в традиціях західної класичної музики, а також включила в неї модерністські серійні методи, паралелізм і фольклорні впливи. Її ранні твори відображають творчість Дугласа Кларка, Ральфа Воана- Вільямса. У них простежується тенденція до хроматизму. Вона вчила своїх студентів 12-тоновій техніці, але ніколи не використовувала її у власних творах.
За всю свою кар’єру Арчер склала понад 330 композицій, багато з яких виконувалися в більш ніж 30 країнах. В цілому, вона створила величезну музичну базу, що охоплює більшість вокальних та інструментальних виконавців, включаючи комічну оперу «Sganarelle» (1973), саундтрек до документального фільму «Someone Cares» (1976) та інші. Усвідомлюючи важливість навчання майбутніх музикантів, аудиторії, яка розуміє і цінує гармонію, мелодію і ритм XX століття, вона написала багато творів для виконавців початкового і середнього рівня і заохочувала колег створювати композиції для дітей.
Серед ранніх творів композиторки найвправнішими були твори для фортепіано, але незабаром вона почала ефективно використовувати оркестр, особливо після вивчення кларнета, ударних і струнних інструментів. Розширені навички повною мірою проявилися в Концерті для фортепіано (1956), з його блискучою сольною партією і прозорою оркестровою партитурою, в якій духові інструменти мають соло в великій фактурі. Щоб виконати цю композицію, необхідна велика віртуозна майстерність як самого соліста, так і оркестру.
Протиставлення і сильна формальна організація є відмінними рисами композицій Арчер. Її інтерес до ритмічної свободи народної музики отримав розвиток і абстрактне вираження в її сонатах і Струнному тріо №2 (1961). Вайолет неодноразово відзначала, що на її музику значний вплив чинили канадські пейзажі. Досить часто вона зверталася до народної музики в пошуках ідей для творів. Часто Вайолет надихалася поезією і написала кілька пісенних циклів і окремих пісень, використовуючи вірші різних авторів, таких як Уолт Вітмен, Дороті Лайвсей та інших.
В останнє десятиліття свого життя Вайолет продовжувала складати композиції, викладати й подорожувати на прем’єри своїх творів. У 1993 році, у віці 80 років, вона стала композиторкою-резиденткою на Festival of the Sound і взяла участь у фестивалі Університету Аляски. У 1998 році вона переїхала з Едмонтона в Оттаву, щоб бути ближче до родини. За рік до смерті Арчер завершила останню композицію на замовлення, під назвою Концерт для акордеона та оркестру. 21 лютого 2000 року Вайолет Арчер пішла з життя.
Спогади колег
Доктор Фордайс Пір з Університету Альберти описав музику Арчер як ту, що характеризується чудовою майстерністю і приголомшливою інтенсивністю. Віолончеліст Джуліан Армор також високо оцінив вплив Вайолет, зазначивши, що її творчість була феноменальною і майже всі твори були чудово скомпоновані. Крім того, він додав, що протягом десятиліть Арчер з гордістю займала звання однієї з найважливіших та найвпливовіших композиторок Канади.
Арчер також запам’яталася своєю підтримкою нової музики, і особливо, вірою в важливість створення музики XX століття для молоді. Її творчість примітна тим, що вона домоглася великого визнання в той час, коли жінкам було дуже важко стати широко визнаними композиторками. Вайолет була однією з трійки видатних сучасних канадських композиторок-жінок.
У 1985 році в Едмонтоні пройшов триденний фестиваль Violet Archer Festival, на якому було виконано 14 основних творів і кілька прем’єр композиторки. У 1993 році на честь 80-річчя Арчер влаштували гала-концерт в Едмонтоні. Її від’їзд зі столиці Альберти був відзначений прощальним концертом. На честь Вайолет назвали парк в Едмонтоні. У 1992 році музичний факультет Університету Альберти назвав на її честь стипендію з композиції. Погодьтеся, складно переоцінити внесок цієї жінки в розвиток музики.