Історія розвитку медичних індійських закладів в Едмонтоні має великий початок. Протягом 20 століття федеральний уряд заснував спеціальні лікарні для лікування корінних націй. Найстарішою лікарнею вважається Саскачеванська індійська лікарня, яку заснували в 1800 році. Вона розрахована на 50 ліжок, розташована навпроти озера Ехо. У цьому закладі проводилися випробування вакцини БЦЖ на немовлятах корінного населення. Більше на сайті iedmonton.
На початку 1800 року федеральний департамент у справах індіанців надав обмежену фінансову підтримку невеликим котеджним лікарням, якими керували християни. Уряд намагався всіляко пригнічувати роботу корінного населення повитух, змушуючи працювати їх таємно. Це не було чимось незвичайним для громадян, які зверталися до своїх цілителів і користувалися їхніми ліками для лікування. Прості лікарні не хотіли приймати на лікування індіанців, хоча на базі закладів розробляли спеціальні палати.
Як почали виникати індійські лікарні?
Такий тип медичних закладів почали відкривати завдяки фінансуванню федеральним бюджетом християнських місіонерів. Все було спрямовано на надання допомоги в деяких заповідниках. Після Другої світової війни уряд почав розширювати систему такого плану лікарень, вони приймали пацієнтів виключно тих, які мали індійський статус. До 1960 року в західній Канаді, включаючи Едмонтон, облаштували 22 лікарні з понад 2000 ліжками.
Такі лікарні не приймали містян, в них не було спеціальних ліків для різних хвороб. Навпаки, вони мали чітку мету сприяти асиміляційним цілям і змінювати традиційне лікування біомедициною. В них ніколи не було програм медичного навчання для корінного населення. Хоча заклади спочатку були відведені для ізоляції людей хворих на туберкульоз. Вони працювали як расово сегреговані загальні лікарні. Багато людей одужали в них, але найчастіше пацієнти терпіли страх і жорстоке поводження з ними, де медичний персонал практично не розумів їхньої мови та культури.
Більшість лікарень відкривали в будівлях, які належали уряду, наприклад, в школах-інтернатах, воєнних приміщеннях. Великі відкриті палати, придатні для лікування солдатів, де колись лікували чоловіків, були недоречними. Особливо в тій ситуації, коли для лікування зверталися діти і жінки.
Таким чином, через нераціональне використання приміщень, вони були забиті людьми, тому часто в них виникали пожежі. У двох індійських лікарнях, які відкрили в Саскачевані і Манітобі, уряд виявив, що вони можуть працювати довше простих лікарень, тому почалося активне розширення і будування такого типу лікарень.
Індійці в Едмонтоні дуже страждали від того, що для них не було роботи, в одному житлі селилися кілька сімей, це призводило до хвороб.
Розширення лікарняної системи в Едмонтоні після війни
У 1945 році Служба охорони здоров’я Індії стала частиною нового Департаменту національної охорони здоров’я та соціального забезпечення. Тоді в Едмонтоні запровадили систему соціального захисту, яка включила в себе соціальні послуги та відміну медичного страхування. Тобто до 1948 року вона забезпечувала щорічне виділення державою коштів на створення нових проєктів охорони здоров’я.
Кілька лікарень в Канаді пропонували громадам поселенців сучасну медичну допомогу, створили багато робочих місць, найняли на роботу найкращих лікарів та медсестер. Такі лікарні відображали та створювали расову нерівність. За розширення післявоєнної індійської лікарняної системи вартість лікування продовжувала бути в кілька разів нижчою від тарифів інших простих лікарень, це мало жахливі наслідки для людей.
